Раритети козацької доби

Листопад 15, 2022
Єлецький монастир, Виставка, експонати, Леонтій Полуботок, Чернігів стародавній
0

У межах онлайн-проєкту про музейні колекції Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» пропонуємо нову виставку, на якій представлені речі з поховання полковника Леонтія Артемовича Полуботка.

Унікальність цих знахідок обумовлена тим, що подібні речі є дуже рідкісними. Разом із тим вони є важливими елементами побутової культури доби Української козацької держави − Війська Запорізького. Унікальні знахідки з поховання Леонтія Артемовича Полуботка надають можливість скласти уявлення про менталітет тогочасних українців, про їхню релігійність, естетичні уподобання та звичаї.

Поховання Леонтія Полуботка на території чернігівського Єлецького монастиря було випадково виявлено в 1978 році під час проведення архітектурно-археологічних досліджень біля Успенського собору в Чернігові. Ініціатором досліджень виступав Чернігівський державний архітектурно-історичний заповідник (далі − ЧДАІЗ). Необхідність проведення згаданих робіт була обумовлена появою загрозливих тріщин на західному фасаді Успенського собору − пам’ятки архітектури національного значення ХІІ ст. Відтак було прийнято рішення щодо прокладання траншеї вздовж стін собору задля обстеження стану фундаменту пам’ятки та з’ясування причин їхньої появи. За спогадами відомого археолога та краєзнавця Г.О. Кузнецова перед початком досліджень робітників Чернігівської обласної ремонтно-реставраційної майстерні, залучених до роботи, попередили про наявність численних склепів та поховань навколо собору.

Під час проведення земляних робіт на північ від західного порталу Успенського собору на глибині 1 м від поверхні робітники ремонтних майстерень випадково наштовхнулися на муроване склепіння старовинного цегляного склепу. На місце розкопок терміново прибули представники Міського товариства охорони пам’яток історії та культури, зокрема Г. О. Кузнецов та співробітники ЧДАІЗ, які обстежили приміщення склепу.

У звіті про архітектурно-археологічні дослідження в охоронних зонах заповідника за 1978 рік під керівництвом завідувача відділу фондів, кандидата архітектури А. А. Карнабеда були зазначені розміри виявленого склепу: 240 × 360 × 170 – 125 см. Його склепіння, муроване великоформатною цеглою на вапняному розчині, містилося на глибині 100-115 см від денної поверхні. У північно-західній частині приміщення виявили замуровану «насухо нішу», яка, за припущенням А. Карнабеда, могла слугувати в свій час входом до склепу. Підлога була «вимощена насухо» великоформатною цеглою на основі річкового піску. У склепі було виявлено 4 поховання в зітлілих дерев’яних трунах. Три труни розміщувалися у південній частині приміщення, а четверта – окремо, біля північної стіни. В кришках двох гробів були круглі скляні вставки діаметром 17 та 20 см на рівні обличчя померлих. Три поховання належали дорослим та одне − дитяче. Труни були дуже порохняві, що заважало точно встановити їхні розміри. Під час обстеження членами спелео-археологічної секції Чернігівської міської організації УТОПІК та науковцями заповідника були виявлені два натільних хрестика, срібні, позолочені застібки у вигляді двох семипелюсткових квіток, які за допомогою розетки кріпилися до залишків коштовної оксамитової тканини коричневого кольору. двобічна мідна іконка та срібний хрест.

Знахідки археологів були передані до фондів ЧДАІЗ. Найбільш цікавими серед них були речі одного з поховань, а саме: срібний хрест (розміром: 12,5х10 см, завтовшки 1,5 мм), прикріплений до кришки труни, та двобічна мідна ікона. На срібному хресті у верхній частині, було вигравірувано Голгофський Хрест з написом «NIKA» (перемога), символічні знаряддя страстей Господніх у бічних раменах та напис у нижній частині хреста про те, що 29 вересня 1695 р. помер раб Божий Леонтій Артемович Полуботок, похований в Єлецькому монастирі (Іл. 1). Саме цей напис і надав можливість ідентифікувати хто саме був похований в одній з трун. Подібний за формою хрест був зображений на родинному гербі Полуботків (Іл. 2).

Леонтій Артемович Полуботок (р. н. невідомий − 1695) належав до одного з найбільш заможних та відомих козацько-старшинських українських родів, родоначальником якого вважають чернігівського райця Ярему Полуботка, який на початку ХVII ст. отримав від польського короля Владислава IV Вази привілей на володіння маєтностями поблизу Чернігова. Батько Полуботка − Артемій згадувався як сотник чернігівський, а відтак його син Леонтій Артемович Полуботок вже мав статус «шляхетно народженого», брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. У 1668 р. він обіймав уряд чернігівського полкового писаря, а з 1671 р. – сотника Чернігівської полкової сотні, виконував обов’язки наказного полковника Чернігівського полку. У 1678 році за гетьмана І. Самойловича був зведений на уряд генерального осавула. Упродовж 1683-1687, 1689-1690 рр. Леонтій Артемович очолював Переяславський полк. Був прибічником гетьмана І. Самойловича та у 1680 році одружив свого сина Павла Полуботка − майбутнього гетьмана – з його племінницею Євфимією, що дало можливість значно збільшити статки родини. Брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр. Втім після скинення І. Самойловича певний час перебував в опозиції до гетьмана І. Мазепи. У 1690 році він був звинувачений у таємних зносинах із екс-гетьманом та намірах захопити гетьманську булаву. За вироком військового суду Леонтій Артемович був позбавлений полковництва та значної частини маєтностей. За Синодиком Єлецького монастиря він був похований на території обителі. Згодом родові маєтки Полуботків успадкували впливові роди Милорадовичів та Лашкевичів. Саме нащадок роду Полуботків, поціновувач старовини граф Григорій Милорадович, вже в ХІХ ст. власним коштом виготовив меморіальну чорну мармурову дошку, яка розміщувалась на лівому стовпі Успенського собору. Вона увічнила пам’ять Леонтія Артемовича Полуботка, полковника Переяславського († 1695 р.), Фотинії Прокопівни Полуботок († 1698 р.) та була прикрашена зображенням родинного гербу.

Речі знайдені у склепі потребували термінової реставрації. Двобічна металева ікона невеликого розміру (15,7×11,5 см) з поховання Леонтія Артемовича Полуботка була в аварійному стані. А. А. Карнабед передав її до Київської спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні у грудні 1978 р., адже стан ікони вимагав негайного відновлення. Ікона мала крихкий фарбовий шар та повсюдний кракелюр, на ній спостерігалось: «повсюдне відшарування живопису разом з ґрунтом від основи ікони, чисельні втрати позолоти на тлі та на одежі, особливо у лівій частині ікони. (Іл. 3) Шар лаку був сильно забруднений, нанесений нерівномірно, майже повністю розклався та не підлягав регенерації та зняттю», − зазначав відомий реставратор Павло Іларіонович Войтко у реставраційному паспорті.

Ікона була двобічною та мала посередині невеликий отвір. З одного боку була зображена Богородиця з немовлям, а з іншого − сюжет «Розп’яття з пристоячим» (Іл. 4). Було проведено розчищення від забруднення, укріплено воском фарбовий шар та ґрунт ікони. Досвідченого реставратора вразило майстерно виконане поясне зображення Богоматері з Ісусом-немовлям на лівій руці. На голові Діви Марії – вінець барокової форми, якого торкалися два ангели. На правій щоці Богородиці чітко проглядалися дві подряпини. Майстерно промальований іконописцем мафорій темного кольору було прикрашено стилізованими серединками. Ісус Христос зображений з подібними вінцями і німбом, у багряниці, а тло ікони було золотисте. Лише після розчищення та реставрації стало зрозумілим, що це зображення Богоматері Ченстоховської, причому дуже близьке до оригіналу чудотворного образу «Чорної Мадонни», який зберігається у монастирі паулінів на Ясній Горі в Польщі (Іл. 5).

Ікона Богоматері Ченстоховської одна з найбільших святинь Польщі та всієї Центральної Європи. Більше того для Польщі вона є символом національного гордості. Це рідкісний варіант образу Діви Марії, який поєднує риси візантійської Одигітрії (Провидиці) та латинської Долороси (Скорботної Матері). Унікальний психологічний вплив на людей згорьованої, потемнілої від передчуття мук, що очікують у майбутньому її сина, Богоматері призвів до величезної популярності ікони як у православному, так і в католицькому світі. В Україні й Польщі відомі численні копії (списки) Ченстоховської Богородиці, більше того вона стає зразком для написання багатьох шанованих чудотворних ікон.

За переказами ікона належить пензлю євангеліста Луки. У 326 році візантійська імператриця Олена привезла ікону Богородиці до Константинополя, де вона перебувала протягом п’яти століть. У другій половині ХІІІ ст. вона була перевезена королем Русі-України Львом Даниловичем до Белзького замку та стала місцевою святинею. За переказами ікона врятувала людей під час облоги Белзького замку татарами. Після згасання галицької династії намісник короля, сілезький князь Владислав Опольський перевіз ікону спочатку до Львова, а потім до заснованого ним у 1352 році Ясногорського кляштору отців-паулінів у місті Ченстохові. З цього часу ікона стала називатися Ченстоховською. На початку ХV ст. обитель пограбували гусити. Згідно з переказами вони хотіли вкрасти ікону, але не змогли зрушити віз із награбованим з місця, в люті один із грабіжників скинув ікону на землю, а інший вдарив шаблею по обличчю. Справедлива кара спіткала всіх. Першого розірвало на частини, а у другого відсохла рука, інші впали мертві або ж осліпли. З того часу Богородицю зображують із двома шрамами на правій щоці. У ХVІІІ ст. ікона була коронована та проголошена чудотворною.

У 1980-х рр. польські дослідники зробили фундаментальний аналіз ікони. За їхніми даними Богородиця Ченстоховська була перемальована щонайменше двічі. Ікона має три шари письма. Перший шар з’явився не раніше ХІІ-ХІІІ ст., другий – у середині ХІV ст. під впливом італо-венеційської традиції, а третій – в 1430-1434 рр., коли коштом короля Ягайла проводилася її консервація та реставрація. Остаточні висновки польських фахівців були наступні: ікона має безсумнівно візантійське походження, однак остаточно сформувалася під латинським, зокрема, італійським впливом. Після останньої реставрації іконописний образ набув рис готичного європейського живопису, а через темне обличчя Богородиці ікону називають «Чорною Мадонною». Без перебільшення можна стверджувати, що ікона була дуже шанованою не лише в Польщі, а й на суміжних територіях. Отже, зображення чудотворного образу у похованні Леонтія Полуботка в Єлецькому монастирі свідчить про значну популярність та розповсюдження його на теренах України. Іконописець, який писав ікону, був гарно обізнаний з канонічним образом Ченстоховської Богородиці, проте є й певні відмінності у її зображенні (Іл. 6). На чернігівській іконі відсутнє зображення рук, головний акцент майстер зробив на обличчях. До певної міри це можна пояснити невеликим розміром ікони. На думку мистецтвознавця А. Адруга, ймовірно ікона писалась місцевим майстром. «Автор чернігівської ікони не ставив завдання створити точну копію ікони, а можливо відштовхувався від «списків», де вона створена саме так».

Не менш цікавим було зображення на другому боці ікони, де майстерно виконано сюжет «Розп’яття з пристоячим» (Іл. 7). У центрі ікони було розміщено зображення «Розп’яття» з написом на хресті вгорі: «ІНЦІ» (Ісус Назарей Цар Іудейський). Зліва, біля підніжжя хреста, розміщено зображення козака, який стоїть навколішки з побожно піднятим до гори обличчям. Ліва рука прикладена до грудей, правою він тримає за вуздечку осідланого коня. Козак, одягнений у зеленкувату кирею з прорізним рукавом, при лівому боці має шаблю в піхвах. Він мав характерну чоловічу стрижку під «макітру». Дехто з дослідників вважає, що в образі козака зображено самого Леонтія Артемовича. Праворуч на іконі було виконано зображення архітектурного пейзажу − церква з бароковою банею і численні хрести на могилах цвинтаря. Вгорі ікони обабіч церкви ширяють два ангели в зеленкуватих стихарях із білими крилами і молитовно складеними перед грудьми руками. Зліва, трохи нижче, третій ангел у червоному вбранні тримає чашу, в яку струмує кров із правого підребер’я Ісуса Христа. Над чашею четвертий ангел тримає багряницю. Постать козака зображена дещо нетипово для подібних сюжетів. Ймовірно, автором згаданої ікони був народний іконописець, який дещо відійшов від традиційного іконопису, адже повинен був врахувати естетичні уподобання свого замовника, про що красномовно свідчить підвищена декоративність твору, насиченість його кольорової гами. Стилістика ікони, на думку деяких фахівців, асоціюється із народними думами і піснями, які складалися у ті часи про козацький героїзм та звитягу. Зображення козака з конем нагадує народну картину «Козак Мамай». Проте до сьогодні дослідники не дійшли спільної думки щодо типології ікони. Дехто вважає її донаторською (лат. donator − особа, що дарує, даритель), дехто − вотивною (лат. votivus − присвячений богам).

Дійсно іконографічний образ «Розп’яття» був характерним для вотивних ікон, які втілювали ідею благання про Божу милість. Саме для подібних образів є характерним жест моління, який можна побачити на іконі з поховання Леонтія Полуботка. Вотивні образи зазвичай вивішувались у церквах під час хвороби або життєвих випробувань конкретного вірянина. Проте більшість подібних образів є доволі статичними. На відміну від них на металевій іконі з поховання Л. Полуботка композиція доволі динамічна. Окрім того, реставратор П. Войтко зафіксував неодноразові досить грубі записи ікони, що є свідченням її активного використання за життя господаря. Отже, невеликий розмір даної ікони (на відміну від великих донаторських ікон), використання металевої основи для її написання свідчать про те, що вона активно використовувалась за життя її власника та була для нього досить цінною. Ця обставина дозволяє нам зробити припущення, що мідна ікона була похідним образом, який був своєрідним оберегом для свого господаря. Відповідно вона неодноразово реставрувалась, «підмальовувалася» і не завжди професійними іконописцями. Улюблений похідний образ, який активно використовувався за життя Леонтія Артемовича, супроводжував його і в «останній шлях». Ікона гармонійно поєднує зворушливо-наївну виразність народного малярства з традиціями християнського сакрального іконопису.

Отже, поховальна практика завжди відігравала важливу роль в житті українського суспільства. Поховальні ритуали почали своє формування ще в дохристиянські часи і поступово змінювались у відповідності зі змінами у суспільстві. Похорон був фінальною стадією земного існування людини та невід’ємною частиною поховальної культури українців. В козацьку добу існував цілий комплекс обрядів та традицій, які мали це забезпечити. Як відомо, козаки були глибоко віруючими людьми, що власне підтверджують знахідки у склепі Леонтія Полуботка. Покійників ховали за християнським звичаєм. Під іконою люди народжувалися, одружувалися, ікона супроводжувала померлого і в останню путь.

У тестаментах козацької старшини заздалегідь визначали місце поховання, церемоніал та розміри пожертв на церкву. Останній притулок козаків залежав від їхнього соціального статусу, тому представники козацької еліти, обираючи місце упокоєння, надавали перевагу церковній або монастирській землі, будували родинні склепи і усипальні у стінах самих храмів або біля них. Часто-густо обирали ті обителі, якими опікувалися за життя. Зокрема, відомий такий факт, що Леонтій Артемович Полуботок пожертвував Єлецькому монастирю млин на р. Білоус. Отже, доволі логічно, що, будучи щедрим благодійником монастиря, він знайшов свій «останній прихисток» на його території. Найбільш заможні козаки будували родинні склепи за європейською традицією.

Речі представників панівної верхівки Чернігова ХVII ст., знайдені у старовинному склепі, дають дослідникам певне уявлення про структуру поховальних споруд, про той інвентар, який супроводжував небіжчика у останній шлях, і є особливо цінними тому, що подібні знахідки дуже рідкісні. Невипадково раритетна двобічна ікона з поховання Леонтія Артемовича Полуботка була представлена на унікальній виставці «Український портрет ХVI−ХVII ст.» в Національному художньому музеї України, яка проходила у травні–жовтні 2005 року, коли «під одним дахом була зібрана добірна розкіш з провідних українських музеїв». Подібні унікальні витвори мистецтва належать до національного культурного надбання України, адже вони належним чином презентують самобутню культуру нашого народу.

Олена Ванжула, заступник генерального директора з наукової

та культурно-просвітницької роботи

Національного архітектурно-історичного

заповідника «Чернігів стародавній»