Жіночі портрети в художній спадщині Тараса Шевченка (до 210-річниці з дня народження)
Шевченко-художник створив понад — 1200 картин, малюнків та офортів, з них 150 портретів, більшість з яких — жіночі. Він бездоганно володів олійним живописом, аквареллю, сепією, рисунком вугіллям й олівцем, різцевою гравюрою та офортом, в яких виконано і жіночі портрети.
Під час першої подорожі Україною 1843-1844 рр. Шевченко написав ряд портретів, серед них образ подруги Івана Сошенка, близького друга Тараса Григоровича, Терезії Маєвської. Цей твір справедливо вважають одним з кращих жіночих портретів першої половини XIX ст. Створений художником романтичний образ сповнений життя та глибокої емоційності. Т.Г. Шевченко зумів передати відчуття тієї миті, коли людина, позуючи художникові, поринає в свої думки, немовби залишається наодинці з собою. Твір виконано з натури, що дало змогу художникові виявити особистісне в моделі. Для портрета Маєвської, характерна спокійна узгодженість овальних окреслень обличчя, форми зачіски, нахилу голови, що створюють враження особливої поетичної замріяності.
У 1843 році Тарас Шевченко створив олійний портрет Ганни Закревської. Це було особисте знайомство, яке відбулося на балу в поміщиці Тетяни Волховської в с. Мойсівці. Ганна Закревська була дружиною поміщика з Пирятинщини Платона Закревського. За спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського Тарас закохався у «Ганну вродливу». Уже на засланні, у солдатчині, Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірші «Якби зострілися ми знов», «Г. З.».
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Одним із самих потужних творів шевченкового пензля визнаний «Портрет Горленко» (невідомої із роду Горленків). Фахівці й досі сперечаються — хто саме з представниць жіноцтва давнього і розгалуженого козацько-старшинського роду Горленків позував художнику. Найбільш обґрунтованою виглядає запропонована дослідниками наступна гіпотеза. На портреті зображено Любов Давидівну Горленко (1821-1898), вродливу доньку Богдани Василівни Лизогуб та Давида Семеновича Горленка, офіцера російської армії, майора смоленського драгунського полку, що обіймав посаду повітового маршала прилуцького дворянства. Родина володіла багатими маєтками на Прилуччині та Пирятинщині. Батько Любові Давидівни знався із Тарасом Шевченком. В родині було помітне прагнення до літератури, мистецтва, історії. 1839 року юна Любов Давидівна Горленко вийшла заміж за гусарського штабс-ротмістра князя Дмитра Михайловича Жевахова (1806-1860). Подружжя мешкало в селі Линовиці Пирятинського повіту.
На портреті перед глядачем постає непересічна жінка з цілеспрямованим характером.
Портрет Горленко яскраво демонструє той вагомий внесок, що був зроблений Шевченком у розвиток вітчизняної портретної школи. Його досягнення в цій галузі були новаторськими. Виходячи із видатних здобутків мистецтва своєї доби, він виробив власний погляд на людину, концепція якого ґрунтувалася насамперед на суспільно–етичних засадах: громадянській чесності, моральній чистоті та особистій гідності.
Під час другої подорожі Україною 1845-1847 рр., перебуваючи за завданням Київської археографічної комісії на Чернігівщині, Шевченко відвідав Марківці Козелецького повіту, де написав вісім портретів поміщиків Катериничів. Серед них жіночі портрети «Марії Катеринич» та «Тетяни Пантелеймонівни Катеринич (уроджена Афендик)» — дружини Петра Андрійовича Катеринича, власника села. Пластичний лад портрета «Тетяни Пантелеймонівни Катеринич» побудовано так, що він став основою психологічної канви образу. Майстерно змодельоване обличчя вражає не лише вродою, а й добротою.
Власники маєтку створили художникові гарні умови для роботи. Жив він у невеликому флігелі, де містилася бібліотека поміщика. Тому в листах до друзів Шевченко писав, що живе «поетичним життям».
Як уже зазначалося, Шевченко-художник творив, користуючись різними техніками. Шевченко–портретист неодноразово послуговувався графічною технікою ще навчаючись в Академії мистецтв. Олівцем створено «Портрет Юлії Григорівни Сребдольської» — власниці хутора Сороки на Борзнянщині. 1847 року Шевченко перебував на Борзнянщині, де відвідав багатьох друзів і знайомих, зачаровуючи їх дивовижною силою поетичного слова й красою співу. Пантелеймон Куліш відзначав, що Кобзар був чудовим, можливо, найкращим у всій Україні, виконавцем народних пісень. Серед тих, хто цінував зустрічі з поетом, була родина Сребдольських. В один з таких приїздів було виконано цей цікавий портрет. Він засвідчує, що художник досяг значних успіхів у рисуванні олівцем. Ця техніка допомогла створити реалістичний образ. Автор прагнув не лише правдиво зобразити зовнішність Юлії Сребдольської, а й передати риси її характеру, внутрішній стан. Шляхетна, владна, незворушно спокійна, вишукано вдягнена жінка з проникливим і впевненим поглядом — такою сприйняв і відтворив її художник.
Тарас Шевченко опоетизував жінку, передав не тільки її зовнішню, а й внутрішню красу. В цих портретах художника відчувається романтичне трактування образу жінки та людини.
Матеріал підготувала старша наукова співробітниця Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Людмила Нижник.