Між політикою і церковною автономією: ким був Лазар Баранович і що його спадщина розповідає про мазепинську добу
У Троїцькому соборі Чернігова відбулася Друга міжнародна наукова конференція «Лазар Баранович та його доба».
Її учасники говорили про постать Лазара Барановича, його роль у церковному, освітньому та інтелектуальному житті XVII століття, про необхідність перегляду усталених історіографічних оцінок, а також про спадкоємність культурного середовища Чернігова, яке згодом набуло нового масштабу в мазепинську добу.
Збірник наукових праць «Лазар Баранович та його доба». 2026 р. Вип. 1.
Фото і дизайн Катерини Землянської
Пленарне засідання конференції. Доповідь Лариси Довгої, докторки
філософських наук, професорки Національного університету “Києво-
Могилянська академія». Фото Віктора Кошмала
Місце проведення конференції було символічним. Ініціатором будівництва Троїцького собору в Чернігові був Лазар Баранович, а головним меценатом виступив Іван Мазепа. Саме вони у другій половині XVII — на початку XVIII століття значною мірою визначили вектор розвитку Чернігова. Спираючись на спадок Русі, розбудовували місто як осередок української культури, освіти та духовності.
Водночас комплексного дослідження постаті Лазара Барановича досі не написано.
«На жаль, ще й досі в науковому світі і в моментах популяризації розмов про Лазара Барановича превалює стереотипна думка про те, що він був проросійським єрархом, — констатує учасниця конференції, докторка філософських наук, професорка, засновниця й керівниця інноваційної освітньої платформи “УКультура” Лариса Довга. — Очевидно, в контексті сьогоднішніх подій сама думка про те, що якийсь єрарх української церкви XVII століття був проросійським, одразу ставить на ньому клеймо “не наш” і клеймо людини, яка не може бути надто цікавою, яка не заслуговує на те, щоб її працю, її спадщину досліджувати».
За словами Лариси Довгої, цей стереотип має конкретні витоки: значною мірою він сформувався в російській історіографії кінця XIX — початку XX століття. Наприкінці радянського періоду, коли знову стало можливим говорити про українське XVII століття, його часто розглядали саме в контексті проросійськості та поширення російської ідеології на українських теренах.
Натомість нові дослідження діяльності й творчості Лазара Барановича показують значно складнішу картину.
Звернення до московських царів, а подекуди і їх прославляння, зауважує Лариса Довга, мали передусім політичний і практичний характер: ішлося про необхідність знайти кошти на утримання лаврської друкарні, Києво-Печерської лаври, а пізніше — Чернігівської єпархії. Така практика була поширеною. Подібні слова вдячності й похвали можна знайти у Барановича і стосовно володарів Речі Посполитої.
«Це була практика, коли східні патріархи їздили в Москву просити грошей і також за гроші мусили подякувати. І це ніяк не означає політичних уподобань», — наголошує дослідниця.
На її думку, значно більше про позицію Лазара Барановича свідчить інший факт:
«Він був одним із авторів чолобитної до московського царя про те, що не можна переводити Київську митрополію під Московський патріархат, тому що це не канонічно і взагалі гріховно, бо отримали ж хрещення від Константинопольського патріарха, і зміна матірної церкви означає великий гріх у церковному житті й порушення всіх канонів».
Одна з проблем, наголошує Лариса Довга, полягає в тому, що постать Барановича досі часто розглядають фрагментарно.
«Хтось проаналізував якийсь текст, хтось проаналізував якийсь документ — в одному тексті він виходить пропольським, в іншому тексті він виходить промосковським, але насправді він дбав про Київську митрополію і про збереження своєї пастви і своєї Церкви. У дуже різних ситуаціях він намагався вибудувати якісь дуже складні політичні стосунки й вижити, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі…»
Комплексного дослідження Барановича як людини, за словами дослідниці, сьогодні ще немає, а наявні праці нерідко відбивають насамперед те, що саме їхній автор хотів побачити у своєму героєві.
«А от якщо зібрати все разом, то виявиться, що це дуже складна, цікава й багатогранна людина, яка в дуже складних умовах — десь постійної війни, протистояння — вміла так мудро провести свій “човен”, щоб він не просто уцілів, а щоб виріс до рівня великого інтелектуального спадку, який лишив Баранович по собі, й інтелектуального спадку своїх учнів, які продовжували його справу».
Від Барановича до Феодосія Чернігівського
Цьогоріч у межах конференції було окреслено й новий тематичний напрям, присвячений учневі та послідовнику Лазара Барановича — святителю Феодосію Чернігівському.
Як гідний наступник, він не лише продовжив справу свого наставника, а й забезпечив подальший розвиток Чернігівської слов’яно-латинської школи та стабільну роботу першої й єдиної на той час друкарні на Лівобережжі України.
Символічно, що конференція відбулася у рік 130-ліття канонізації Феодосія Чернігівського — небесного покровителя Чернігова, нетлінні мощі якого спочивають у Троїцькому соборі.
Окрім чернігівських, київських і львівських істориків, філологів та філософів, у роботі конференції взяли участь дослідники з Польщі, Угорщини й Німеччини.
Серед них — професорка кафедри україністики Варшавського університету, провідна наукова співробітниця Інституту літератури НАН України Валентина Соболь; професорка Університету в Білостоці та наукова співробітниця Інституту історії Польської академії наук у Варшаві Тереза Хинчевська-Геннель; доктор філології Дебреценського університету Шандор Фьольдварі; кандидатка філології Університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері Олеся Лазаренко.
Окрему увагу привернула доповідь доктора філософії (PhD), наукового співробітника Інституту філософії НАН України Миколи Федяя про викладання філософії в Чернігівському колегіумі, створення якого також ініціював Лазар Баранович.
Метою Другої міжнародної наукової конференції «Лазар Баранович та його доба» було об’єднати фахівців, які досліджують життя й діяльність Лазара Барановича та Феодосія Чернігівського, задля вивчення й популяризації їхньої спадщини.
Конференція також покликана переосмислити ці постаті з погляду новітніх наукових методологічних підходів, започаткувати нові напрями досліджень та відкрити невідомі або маловивчені сторінки української минувшини, пов’язані з ними.
Організували й провели конференцію Національний заповідник «Чернігів стародавній» у співпраці з Національним університетом «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка та Чернігівською обласною організацією Національної спілки краєзнавців України.