Як музеї наповнюють життя дітей
З дитинства багато хто звик до стереотипу, що музей — це тихо і нудно проведений час серед старих запилюжених речей, які мало що промовляють. Цей стереотип у когось міг скластися під час відвідин музею в межах шкільної екскурсії або з батьками.
Одна знайома недавно розповідала, що в її дитячій пам’яті з відвідин Ермітажу збереглося тільки враження шаленої втоми і голоду — батько хотів їй показати якнайбільше залів, “бо коли ми ще сюди приїдемо”…
Сьогодні музеї типу “забери руки, замовкни і слухай екскурсовода” відходять у минуле. У світі, який індивідуалізується, стає значно доступнішим і відкритішим (принаймні на рівні технологій), музей займає своє важливе місце.
Здається, дедалі швидший темп життя парадоксальним чином загострив відчуття того, що музейні експонати, які колись прийнято було берегти для уявних “майбутніх поколінь”, потрібні також нам — тут і зараз. Для сьогоднішніх уроків життя, вражень, висновків…
З’явилось також розуміння, що дитина — той відвідувач, який на все життя складе враження про музеї, відчує чи не відчує їхню важливість для себе та своєї громади. Що робота музейного працівника з дітьми дуже креативна і вчить подивитися на власну колекцію їхніми очима, під незвичним кутом зору.
А водночас музейник — не обмежений навчальними планами і може складати свою освітню програму так, як вважає за потрібне. Використовуючи найновітніші методики викладання і найнесподіваніші матеріали.
Що дають дітям добрі музейні програми? Цього року 4 американські музеї мистецтв провели спільне дослідження довгострокового впливу їхніх освітніх програм на колишніх випускників. 75% випускників таких програм заявили, що музейна освіта була одним з найцінніших досвідів їхнього життя, а 96% опитаних відвідували музеї упродовж 2 останніх років.
У ще одному американському дослідженні участі населення у культурному житті наведено статистику, з якої випливає, що знайомство з музейними програмами у дитинстві має певний вплив на подальший вибір життєвого шляху і навіть рівень доходів. Вдалий музейний досвід, який діти пізнали завдяки школі, позитивно впливає на спосіб життя тих дітей, чиї батьки не мали доти звички відвідувати культурні події з дітьми.
Так музеї стають важливим гравцем на полі позашкільної освіти, потроху впливаючи і на саму школу.
Наприклад, працівники Національного музею імені Шептицького у Львові на запит учителя готують шкільний урок у музеї. Із учителем хімії музейники підготували урок про органічні речовини, де діти шукали, які сполуки містяться в кольорах стародавніх ікон у музеї; з вчителем геометрії розробили урок, де учні визначали, який має бути розмір іконостаса відповідно до розмірів церкви, скільки фарби певного кольору витратили на ту чи ту ікону…
Моя семилітня донька, коли чує, що ми йдемо в музей, завжди каже: “Ура!” Бо в Україні вже чимало музеїв, які вміють цікаво і професійно працювати з дітьми. І не лише з дітьми — цілі музейні команди, які потроху міняють внутрішній світ і роль музею для місцевої громади. Мені завжди хотілося, щоби про це знало якнайбільше людей.
Спочатку мріялось про музейний фестиваль, який би об’єднав різні музеї Києва — щоби за кілька днів сім’я могла обійти кілька закладів, об’єднаних спільною ниткою програми.
Тим часом організатори освітнього фестивалю “Арсенал ідей” (1-5 червня 2016 року) запропонували інший унікальний формат — представити дитячі музейні програми на території “Мистецького Арсеналу”. До участі у фестивалі музеї запрошує також Дитячий Форум у Львові (12-15 травня 2016 року). Уже у двох містах музейна спільнота збирається на кілька днів в одному місці, щоб продемонструвати свої найцікавіші програми для дітей.
Хоча це дуже непросте рішення для музейників — вийти за межі своїх залів, без експонатів — їх же не можна виносити, а вони здебільшого є основою музейних програм для дітей.
Що можна запропонувати натомість на музейному стенді? За звичайним столом? Фантазія виявилася безмежною. Та якщо спростити, то кожен музей пропонував дві речі: гру і комунікацію, накладені на тематику і фактаж музею.
Ми дуже недооцінюємо пізнання через гру — саме гра є основою пізнання світу з раннього дитинства. Лише згодом дорослі привчають дитину, що гра — це щось несерйозне, другорядне. Та саме через гру якраз і було найлегше входити в контакт, розпочинати діалог з дитиною.
На фестивалі “Арсенал ідей” свою діяльність представили 25 музеїв — з Києва, Львова, Житомира, Чигирина, Батурина, Кіровограда… І саме спільна гра (музейний маршрут, тобто квест для дітей різного віку) стала точкою входу, “вела” дитину до кожного музейного стенду.
А за стендом розпочинався діалог. Де дитина була не пасивним слухачем, а активним учасником розмови, де запитували про її думку, її власні асоціації, давали вибір, яку історію послухати, який уривок прочитати, яку відповідь вона вважає кращою… А також вибір — до якого музею вона хоче згодом піти у нагороду за успішно пройдений маршрут.
А далі пропонували взяти участь в інших активностях на стенді, що нерідко передбачали можливість щось спробувати руками — зробити відбиток на друкарському пресі, зіграти в давньоруську гру, подрукувати на машинці шрифтом Брайля, погратися давніми іграшками, зробити селфі чи навіть повишивати… Не кажучи вже про щогодинні музейні заняття чи унікальні майстер-класи, які музеї проводили безперервно один за одним, пропонуючи дітям щось особливе й обмінюючись досвідом між собою.
У результаті така музейна діяльність залишає в дитини, по-перше, яскраве враження про факти, які їй розповідали, і сприяє розвитку пам’яті. По-друге, розвиває навички критичного мислення та вміння висловлюватись — саме вони формуються в діалозі. По-третє, викликає повагу та інтерес до старовини — такі важливі у нашому сучасному світі, де легко нищаться пам’ятки і не розвивається відчуття тяглості історії міста, регіону, країни.
А ще — дає відчуття приємного і пізнавального спілкування, що робить дитину поціновувачем музею і формує нові позитивні враження про діяльність і важливість цих закладів культури.
Це стосується не лише дітей — дорослих також. У “Місті музеїв” на “Арсеналі ідей” до нас підходили дорослі чоловіки, які обурювалися, що немає ігрових музейних маршрутів для дорослих і вони були змушені пройти підліткові маршрути. Батьки розповідали, скільки нового і цікавого дізналися, супроводжуючи дітей музейними стендами.
На стенді Музею іграшки дорослі відразу починали стрибати, коли бачили намальовані класики чи натягнуті на стільцях “резиночки”. А на стенді Педагогічного музею — плакали, розглядаючи шкільне приладдя із власного дитинства і вдихаючи такий рідний запах маленької ґумки для стирання з пластмасового пенала…
І навіть якщо дитячі програми відбуваються в музеї не щодня, можна підписатися на музейні сторінки в соцмережах чи запитати по телефону, що і коли музей пропонує для певного віку дітей. Це можуть бути регулярні відвідини або й ні — нам як батькам, вчителям, музейникам важливо не так передати дитині максимум інформації про певний матеріал, як засіяти зернятко інтересу, розбурхати уяву і бажання занурюватися в цей матеріал далі, шукаючи власні відповіді.
Мені здається, нам дуже пощастило бути свідками тих процесів, які відбуваються у сучасних музеях. Бути співтворцями ідей і смислів, що їх пропонують сьогодні дорослим і дітям історичні, художні, політехнічні, меморіальні — такі різні — музеї…
Можемо знайти в музеї свою, важливу тільки для нас історію, людину з минувшини чи сучасності, яка надихає, враження, яке залишиться на ціле життя.
Українські музеї вміють подарувати справжню і сильну емоцію, треба тільки захотіти її пережити. І найкраще це робити — разом з дітьми.
Софія Рябчук, кураторка музейних просторів на освітніх фестивалях “Арсенал ідей” і Дитячий Форум у Львові, спеціально для УП.Культура
Джерело: Українська правда