Онлайн-лекція «Тарас Шевченко та його музи»

Є в історії кожного народу імена, які становлять його славу, велич і національну гордість. Саме таким і є для України ім’я безсмертного Кобзаря — Тараса Шевченка.

Творчість Шевченка можна поділити на чотири періоди:
– 1814-1838 рр. — з дня народження до викупу з кріпацької неволі,
– 1838-1847 рр. — від викупу до арешту,
– заслання 1847-1857 рр.,
– на волі після заслання 1857-1861 рр.

За все своє життя він написав 300 поетичних творів, 20 повістей російською мовою, 1200 малюнків, офортів та картин, здійснив три подорожі Україною в тому числі і Чернігівщиною.
Т.Г. Шевченко був натурою поетичною, жив емоціями, які під досконалим пером Кобзаря знайшли своє місце у поезії та малярстві. Для митця кохання було надзвичайно важливим, він прагнув створити свій куточок раю серед житейського пекла.

Першим сильним почуттям майбутнього поета було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою музою, а її особиста трагічна доля — трагедією його серця. Перший поцілунок його вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона — така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій поета.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились,
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди.

Оксана Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу.
Поема «Мар’яна-черниця» мала окрему віршовану присвяту з ім’ям і прихованим прізвіщем: «Оксані К-ко На память того що давно минуло». Її ім’ям було названо героїнь поем «Гайдамаки» та «Сліпа». Але їм не судилося бути разом. Шевченко помандрував з паном до Вільно, а потім до Петербургу, де завдяки друзям був викуплений з кріпацької неволі.

Саме в Петербурзі зустрів Амалію Клоберг, німкеню. Амалія — натурниця, племінниця господарки квартири, яку знімав Іван Сошенко, навчаючись у Петербурській академії мистецтв, в якого на квартирі жив майбутній митець. Він закохався в Амалію і описав їх відносини в повісті «Художник».

В першу мандрівку Україною зустрів юний художник Ганну Закревську.
Вона познайомилася з Шевченком у 1843 р. на балу у Мойсіївці у Татяни Густавівни Волховської. Ганна мала величезний успіх у колі численних гостей та прихильників. Щиро захоплювався нею і Тарас Григорович, який тоді ж любовно писав її портрет. З нього на нас дивиться великими темно-голубими очима справді «Ганна вродлива», як називав її поет в одному зі своїх листів. Мабуть, глибоко в серце поета проник її пильний погляд, якщо про нього Шевченко проніс згадку ледве чи не через усе життя. Саме Ганні Закревській у 1848 р. на засланні присвятив митець одну з найніжніших своїх поезій — «Г. З.», в якій із щирим захопленням звертався до неї. На далекому Косаралі у хвилини душевної самотності, подумки розмовляючи з коханою жінкою, він висловив довірливо інтимні слова вдячної пам’яті, захоплення і щирого жалю, — бо ж «немає гірше, як в неволі про волю згадувать», і про тих найдорожчих, які залишилися так далеко.
З ім’ям Ганни пов’язано також поезію «Якби зострілися ми знову…», написану в другій половині 1848 р.:
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі…
Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-тирічному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-тирічної солдатчини.

Кохав не тільки Шевченко, але закохувались і в нього жінки, однією з них була Варвара Рєпніна.
Їх відносини можно назвати — нерозділене кохання.

Закохане серце Варвари Рєпніної, доньки російського державного діяча Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, відчуло великий поетичний талант Т. Шевченка. Княжна першою назвала його генієм, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку поета стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що митець подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою «Тризна», є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки. Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета. З нею листувався із заслання арештант. Збереглося 8 листів Шевченка до Рєпніної та 16 — її до поета. В 1858 р., повертаючись із заслання, Тарас Григорович у Москві кілька разів відвідав «давно не баченого друга» — 50-річну Варвару Миколаївну. У своєму «Щоденнику» він писав: «Вона щасливо змінилася, потовстішала і ніби помолодшала. Вона ударилася в святенництво чого я раніше не помічав. Чи не зустріла вона в Москві доброго сповідника». Остання зустріч друзів відбулась 24 березня 1858 р. В.М. Рєпніна хотіла стати для митця музою поезії, музою моралі і наставництва. Але як писав поет «любов — господня благодать» і якщо Бог не послав цю благодать, то тут уже нічого силоміць не вдієш. В.М. Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла на 83-му році життя — 1891 року.

Десять років був на засланні Тарас Шевченко. Узимку 1854-1855 рр. в його житті знов блиснула зірка кохання й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, майора Іраклія Олександровича Ускова, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата довго здавалася йому вершиною досконалості. Тарас був в Ускових як у рідній сім’ї. Друзі художника відзначали, що в портреті Агати він благородно використав божественні рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто її опоетизував. А розчарування? Розчарування відбилося, зокрема, в прозових творах письменника. Агафія в «Матроси, або Прогулянці із задоволенням і не без моралі» і Агафія Ємельянівна в «Художнику» — це вона, Агата Ускова. В листах він називає її «Ця найчарівніша жінка для мене є істинна благодать Божа». Поет любив дітей коменданта, бавився зі старшою донькою. А для померлого Дмитрика зробив прекрасний пам’ятник «в рицарському стилі із білого каменя». Прогулянки з Шевченком по околицях фортеці подобалися комендантші, до вподоби їй були і різноманітні теми розмов. Художник, зачарований Усковою, малює кілька її портретів.

Після заслання деякий час змушений був жити в Нижньому Новгороді, де зустрів її. Це була Катерина Борисівна Піунова, шістнадцятирічна актриса нижньоновгородського театру. З нею поет познайомився 20 вересня 1857 р., коли йому було 43 роки. Це був прекрасний роман Поета і Актриси. Освідчився їй в коханні. Запросив до містечка з Москви відомого тоді актора М.С. Щепкіна. Разом з Михайлом Семеновичем Щепкіним Катерина Борисівна зіграла роль Тетяни в «Маскалі — чарівнику». Т.Г. Шевченко давав їй уроки української мови. Але актриса уклала роман із театром… Відмовила поету.

В останні роки життя митця його музами були Марія Максимович, Марко Вавчок, Надія Тарновська та Ликерія Полусмакова.
Марія Василівна Максимович — дружина видатного вченого, письменника, першого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича. Вона гарно співала її любив слухати поет. Новий повітряний замок кохання — вона одружена! Т. Шевченко говорив про неї так: «Якби така в мене була жінка — повінчався б та й умер». В 1859 р. Тарас Григорович приїхав до Максимовичів на хутір Михайлову Гору на Переяславщині та завершив роботу над поемою «Марія».

Ще одна Марія це — Марія Олександрівна Вілінська — Марко Вовчок. На початку 1859 р. відбулося особисте знайомство з письменицею. Шевченко прочитав в Нижньому Новгороді її «Народні оповідання». Присвячує їй вірша :
…Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу…
… І думу вольную.. О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
Митець подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».
Поет був досить самокритичною людиною, визнавав себе «лисим і сивим», схожим на гайдамацького батька. Однак його поетична душа вимагала жінки молоденької, з живою вдачею, аби була така палка щоби «під нею земля горіла на три сажені», з карими очима, чорними бровами, з білим личком, з гнучким станом і, взагалі, щоби була вродлива і чарівна та ще й проста з селянського роду.

Останнє кохання митця це — Ликерія Полусмакова — кріпачка поміщика М. Макарова брата Варвари Яківни Карташевської з під Ніжина, з Липового Рогу. Вперше він побачив її в травні 1859 р. Тоді у Петербурзі в моді було все українське. От і подавала їм дівчина Карташевських, одягнена українське вбрання. Це була Ликера. Т. Шевченко запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у «хатині тихій і веселій». Адже неодмінною умовою «благодаті» він вважав сімейну ідилію у власній хатині. Але не судилося стати Ликері Шевченковою долею. Згодом вона виходить заміж за перукаря Яковлева. Серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності.

В останній рік свого життя він згадує про свого друга Н.В. Тарновську.
Надія Тарновська познайомилась з поетом у 1845 р. в селі Потоки на Київщині. Разом з нею хрестив дівчину місцевого диякона, а з 1859 р. листувався. У 1860 році дарує їй «Кобзаря» з написом: «Моїй любій кумасі Надії Василівні Тарновській — кум Т. Шевченко».
І музою всього його життя була не тільки жінка, а ще і країна:
Рідна ненька Україна, яку він любив і оспівував у своїх творах.

Підготувала: Людмила Нижник, старший науковий співробітник науково-просвітницького відділу Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»