Країна ляльок Марини Шикалової

4 листопада о 9.00 в режимі онлайн у Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» відкривається виставка ляльок талановитої майстрині Марини Шикалової.

Присвячений майстрині матеріал і трансляція за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=3crhBfNHOT0&feature=youtu.be&fbclid=IwAR16Pqs-q1_fMXivB-sMkcnSPJ99Q9rSXnZwfY4DGNhTLrIzKIgSuJgUiyY

Марина народилася у місті Корюківка. Закінчила Чернігівський національний технологічний університет за економічною спеціальністю. Близько десяти років працювала в податковій інспекції. Також вела гуртки «Спортивний туризм» і «Краєзнавство» в місцевому Будинку школяра. Культура рідної землі, а особливо рукоділля, завжди цікавили майстриню. Їй подобались авторські речі — незвичайні, що не мали повторення. І Марині захотілося самій створити щось особливе. Розпочинала з шиття та плетіння гачком. До рукоділля майстриню привчила її бабуся — Ольга Семенівна Макаренко. Марина настільки вправно оволоділа цими техніками, що з часом почала виготовляти на замовлення блузи, костюми, вечірні сукні. Вбрання оздоблювала прикрасами власного виготовлення. Але душа прагнула більшого. Якоїсь миті у свідомості з’явився образ ляльки – сонячної дівчинки, що їде на велосипеді. Призупинивши всі свої творчі проекти, майстриня втілила цей образ у життя. Під рукою з’явилися потрібні клаптики тканини, дротики і фарби. Трохи терплячості, трохи сміливості, кілька творчих недоспаних ночей, кілька днів пошуків елементів, яких не вистачало, і… ось вона, тендітна дівчинка-лялька, саме така, як уявлялася — її, Маринчина, не схожа на жодну іншу. Відтоді й зародилась любов до створення ляльок. Та це був лише початок. Нові ідеї та образи знову і знову змушували братися за голку. Лялька «для любування» — саме так називає свої ляльки Марина Віталіївна. За три роки майстринею створено вже понад 200 власних образів, але вона виготовляє ляльки й на замовлення за наданими фотографіями. Марина розповідає, що прототипом деяких ляльок стали реальні люди. Окрім зовнішньої схожості, вона намагається передати і характер людини. Майстриня продумує образи до найменших дрібниць — від автентичного українського одягу до найдрібніших прикрас. Кожна лялька — витвір мистецтва, і про кожну можна розповідати цілу історію, вигадувати сюжети творів. Ляльки дуже різноманітні.

«Коли я зробила свою першу ляльку, то зрозуміла, що копіювати нецікаво, тому вирішила вигадувати їм образи, — каже Марина. – Більшість моїх творінь життєві, з гумором. Я люблю гумор — він допомагає жити. Дивишся на ляльку, й одразу на душі веселіше. Але всі до одної ляльки просякнуті духом України, — продовжує майстриня. — Через ляльку я намагаюся прищепити людям любов до нашої Батьківщини і всього українського».

Усі вони різні, але є й дещо спільне. Ляльки не просто красуються перед глядачами: кожна з них проживає своє життя, викликає певні емоції. Ляльки Марини Шикалової — це життєвість і гумор, любов до Батьківщини та український дух, сюжетна завершеність образу. Марина — майстриня від Бога: в’яже, шиє, виготовляє декоративні елементи для всіх своїх виробів.

Марина Шикалова зізнається, що ляльки — задоволення не з дешевих, тому у своїй роботі вона використовує фактично все, що є під руками: пінопласт, картон, пап’є-маше тощо.

Варто відзначити високий професіоналізм кожної роботи. Вона втілила у життя кілька сотень своїх мрій і фантазій, створивши таку красу і казку, що словами не передати. Це просто треба бачити. Знавці ж народної ляльки переконані: лише людина з багатим внутрішнім світом і тонким відчуттям прекрасного може створювати подібні шедеври.

Ось так через красу української самобутності Марина прищеплює землякам почуття патріотизму. А патріотизм у її родині — не пусті слова! Коли її єдиний і найдорожчий у світі син у 2014-му пішов добровольцем на фронт, їй просто треба було чимось відволікатися, щоб менше тривожитися. Тож брала голку з ниткою, ножиці й поринала в роботу. За той час ляльок нашила — не одну колекцію!

Денис воював у складі 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1». Був гранатометником, снайпером. Під Вуглегірськом отримав контузію від розриву міни. Потім з іншими військовими витягував побратимів під Дебальцевим. Те, що вони пережили, не бажає нікому. Як більшість сільських хлопців, Денис знається на техніці, бо за освітою — електрик-зварювальник. У мирному житті працював на Корюківській фабриці технічних паперів, а зараз вже не просто коваль, а коваль-зброяр. Усе обладнання і верстати в кузні — справа рук Дениса. Каже, що збирав з цікавістю, експериментував. Денису подобається працювати з ексклюзивними замовленнями. Останнім часом у тренді — «дамаська сталь» — з видимими неоднорідностями на сталевій поверхні, найчастіше — візерунками, одержаними різними способами. Цю технологію коваль-зброяр опановував за літературою європейських майстрів, німецьких сталеварів. Деякі його ножі з малюнками чудернацьких сплавів коштують 600-700 доларів. Руків’я в деталях зі срібла, бивнів та зубів мамонтів, бакулюму (кістка моржа), рогів оленів, лосів. Серед новинок — руків’я із стабілізованих брусків рідкісної деревини або тканини, наприклад, джинсової. Більшість виробів Дениса замовляють поціновувачі зі Штатів. Дещо зі своєї творчості демонструє на спеціалізованих виставках. До речі, Денис входить в десятку найкращих українських ковалів-зброярів.

«Я завжди пишалася тим, що українка. Я люблю свою Україну. Тепер знаю, що і син став на захист своєї батьківщини, бо йому не байдужа доля країни, — каже Марина, — і зовсім протилежні почуття у мене до тих, хто почав цю війну!».